Андрій Курков: Реванш чи зрада?
23 вересня 2020 р.Відсутність чи майже відсутність книжкового ринку супроводжується в Україні регулярними скандалами і декотрі з них гримлять не тихіше за знаменитий скандал з Монікою Левінскі та Білом Клінтоном у США. Щоправда, в українських книжкових скандалах катма еротики. Є тільки звичайна "зрада" і, сказати б по-європейському, несумлінна конкуренція.
Щоб вижити
Ось і цього разу палахнуло скандалом через заяву "Книгарні Є", що буцімто через низькі продажі української книги і відсутність державної підтримки книжкові магазини цієї торговельної мережі почнуть активніше продавати російську книгу. Щоб вижити. Російська книга, як і англійська, в книжкових магазинах "Книгарні Є" була наявною і раніше, але в обмеженому асортименті. Нині ж її стане більше, бо її краще купують.
Чому ж її краще купують? Пояснень цього і мережа книжкових магазинів "Книгарня Є", і інші учасники розвогненого скандалу подають декілька. Головна причина, мовляв, у тому, що російська держава підтримує російські видавництва і тому російські книжки виявляються дешевшими. Особисто я цього не помічав, навпаки, коли я їздив на книжковий ринок "Петрівка" в Києві за якоюсь певною книгою з Росії, то платити доводилось удвічі-утричі більше ніж за українську книжку такого ж обсягу. Іншою причиною називають те, що російською більше і швидше перекладають.
Ще одна причина - масовий читач звик читати по-російськи. Ця причина змушує замислитись вже про інше. Виникає питання - а чи дійсно українці семимильними кроками усі ці роки віддалялися від Росії у бік Європи, якщо книги державною мовою поступаються книгам з Росії? Можливо, ті активні 10 відсотків українських громадян, що вболівають за європейське, а значить і за українське майбутнє країни і які є покупцями книг українських видавництв, не можуть забезпечити існування книжкових магазинів, що воліють продавати тільки українську книгу? Тому перед книжковими магазинами, що спеціалізуються на українській книзі, постає нелегкий вибір: або зачинятися, або скоїти зраду і почати активну торгівлю російською книгою.
Ось "Книгарня Є" і зробила заяву, наперед попереджаючи своїх вірних клієнтів про заплановану зраду. Але після того, як український культурний сегмент інтернету заряснів закликами до бойкоту "Книгарні Є", її керівництво вирішило перечасувати з торгівлею російським книжковим товаром. Тобто українська книжкова мережа дала захисникам української книги останній шанс довести, що вони можуть надавати не тільки словесну підтримку українського красного письменства, але й гривнею утримувати на плаву магазини, що продають тільки українську книгу. Тобто книжкова мережа вирішила зачекати зі зрадою, хоча легко можна спрогнозувати, що зрада все одно станеться. І треба окремо відзначити, що йдеться про зраду, а не про реванш, бо в книжкових магазинах цієї мережі російські книги майже не продавалися.
Подалі від Москви?
До питання різниці між зрадою і реваншем можна б було більшою мірою ставитися з іронією, якби не одне велике "але".
До недавнього часу дискусії, в яких обговорювалася чергова зрада, точилися під час неуспішного, але впевненого просування українського суспільства і держави вперед, в обраному і зафіксованому в Конституції напрямкові: "подалі від Москви, ближче до Європи та НАТО". Для багатьох учасників дискусії Москва з усіма її атрибутами включно з привласненим нею "монопольним правом на російську мову" і на захист всіх російськомовних у світі незалежно від того, хочуть вони цього чи ні, в цій формулі позначала минуле, а Європа - майбутнє. Тож в головах адвансованих українських громадян "московське минуле" завжди включає в себе російськомовність, корупцію, будь-які прояви авторитаризму та непотизму - хоча кумівство є, звичайно, питомо українським явищем, тому його знаходження у цьому списку є під питанням і про нього публічно згадують доволі рідко. "Європа" ж означала й означає для України високі соціальні стандарти, життя без корупції, суцільну чи сливе суцільну україномовність і, звичайно, превалювання в країні україномовної культури.
І ось 2019 року на президентських виборах з величезним відривом переміг представник і організатор партії "Слуга народу" Володимир Зеленський, разом з яким у публічне життя країни прийшов мем "Какая разница?" ("Яка різниця?"). Саме цей мем одразу притулили до вибору між минулим і майбутнім, між українською і російською мовами. До радості, певно, чималого процента громадян України президент і його оточення своїми публічними заявами показали, що країна Україна відтепер нікуди не квапитиметься. Навпаки. Треба призупинитись, переобговорити люстрацію, ще разочок подумати над адекватністю декомунізації, передискутувати закон про мову та й загалом усі болючі для мовчазного і наїжаченого українського суспільства питання вирішити на референдумі й у такий спосіб довести безглуздість існування державної влади як такої.
Коли більшість висловлює бажання
Одночасно почалися процеси проти активістів національно-патріотичних і волонтерських рухів, а на проросійських телеканалах дедалі частіше Євромайдан стали називати державним заколотом. Ба більше - одну з чергових кримінальних справ щодо п'ятого президента України Петра Порошенка відрили у зв'язку з "захопленням влади". Як не дивись на ситуацію - справжнісінький реванш! Тільки ось реванш яких сил? Проросійських? Але тоді на виборах до парламенту перемогла б одна з проросійських партій. Але цього не сталося.
Перемогла партія боротьби зі всім поганим за все добре. Перемогла партія, яку підтримала більшість телеглядачів, яка і є більшістю виборців. І саме ця більшість обрала нового президента і новий парламент. Тобто йдеться не про реванш, а про бажання більшості народу! А якщо так, то чи дійсно українці вже так одностайно рвалися до Європи, і якщо так, то який процент їхнього спільного "ми" насправді хоче привести корабель "Україна" до гамбурзької чи марсельської гавані? Ті самі десять відсотків, які не в стані підтримувати на плаву книжкову мережу "Книгарня Є"?
Так, направду, слово "реванш" звучить дедалі частіше на українських публічних просторах. Воно вже поволі витісняє з ужитку більш звичне українське слово "зрада". Можливо, через наближення виборів, на яких традиційно превалюватиме чорний піар і дифамація, а не конкуренція програм і ідей. А може, через те, що нова влада замість обіцяної боротьби з корупцією публічно бореться з незалежними органами, створеними для поборення цієї корупції? Але знову ж таки, в цій дуже складній ситуації з НАБУ та ДБР з погляду звичайного патріота спостерігається не реванш, а зрада. Це ж не вони, співробітники цих органів, намагаються закрити гучні справи і прикрити гучних корупціонерів, а їм не дають довести ці справи до логічного фіналу!
Ну й, зрештою, дозвольте у зв'язку з вище написаним виснувати, можливо, несподівано, але відносно оптимістично. Реваншу немає і вже не буде. Пасивна більшість ніколи не перемагала активну меншість. А ось зрада, на жаль, була, є і буде. Але у цього явища, рекомого "зрадою", немає енергії - ні соціальної, ні політичної. "Зрада" - це стан, тоді як "реванш" - це рух. Зрада - це небажання пасивної більшості, що обрала до влади своїх представників, рухатись вперед й просувати вперед країну за обраним активною меншістю маршрутом. Однак ми вже знаємо, що будь-який поступ, будь-які серйозні зміни в державному житті і політиці реалізуються активною меншістю. Саме тією меншістю, яку, виглядає на те, так боїться влада. Головне, щоби проукраїнська активна меншість підросла і якісно, і кількісно. Ну ось хоча б до рівня, який дозволив би "Книгарні Є" не тільки лишатися на плаву, але й процвітати за рахунок продажів виключно українських книг включно з книгами національних меншин України.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.