Євген Малолєтка: "Зло має бути задокументоване"
13 грудня 2022 р.
Фотожурналісти Євген Малолєтка та Мстислав Чернов 12 грудня отримали від міжнародної організації "Репортери без кордонів" премію "За свободу преси" (Press Freedom Awards). Робота українських кореспондентів з висвітлення подій в оточеному військами РФ Маріуполі в лютому-березні цього року, була відзначена в номінації "За вплив".
DW поговорило з фоторепортером Євгеном Малолєткою про його роботу після Маріуполя, російську дезінформацію та про те, як вижити журналісту на війні.
Читайте також: Мстислав Чернов про обличчя війни, як вижити на фронті і відчуття провини
DW: За свою роботу в Маріуполі на початку війни ви з Мстиславом Черновим весь рік продовжуєте збирати нагороди. Це працювати не заважає?
Євген Малолєтка: Це непросто. Але ж це не ми самі себе номінуємо, і навіть не наша редакція, а саме журналістські організації . Робота в Маріуполі дійсно була історичною, тому її високо оцінили, тому дають нагороди. Ми, в свою чергу, раді, що таким чином привертаємо увагу і до трагедії Маріуполя, і до війни в Україні загалом, і до української журналістики, яка завойовує призи по світу. Це дуже корисно, що саме українські журналісти показали світу, як виглядає російська окупація на Донбасі, як вони знищили Маріуполь, скільки життів вони там забрали.
Після Маріуполя нас багато хто впізнає, говорять слова подяки, за те, що ми зробили. Але ми робили таку саму роботу, як і інші журналісти, і продовжуємо її робити. Важливо не зупинятись і продовжувати показувати всі ті жахливі події, які відбуваються.
Ви зараз повернулися з Херсона. Як там?
Останні 10 днів працював там. Багато слідів воєнних злочинів, багато замінованих територій, нескінченні обстріли… Постійно фоном чуєш, як щось вибухає чи щось кудись летить. Обстановка нездорова, далека від нормальної - як і в інших прифронтових містах. Щодня люди гинуть, в тому числі і сьогодні.
Люди, які вирішили там залишитися, прагнуть якось нормалізувати це своє життя - ми бачили, наприклад, як повертається бізнес, який не хотів працювати в умовах окупації. В людей є надія на те, що зміни будуть на краще. Одна з цитат, які часто доводилось чути: краще жити під обстрілами, ніж в окупації. Схоже вже доводилось бачити в Харківській області.
Чи чекаєте ви на те, щоб побачити все це, знімати все це у своєму рідному Бердянську?
Я не хочу загадувати заздалегідь, але ми всі сподіваємося, що наша країна буде деокупована і все налагодиться. Я про це спілкувався і з маріупольськими лікарями, і зі своїми батьками, які зараз вимушені переселенці, - всі ми хочемо повернутися додому. Це наша основна задача - перемогти і повернути своє життя, повернути свій дім. Сподіваюся, що це нам вдасться малою кров'ю. Бо надто вже багато наших хлопців гине щодня. Боляче це усвідомлювати.
Гине і травмується чимало колег. Що б ви порадили журналістам на цій війні?
Важко щось радити. На війні всі хочуть тебе вбити - це ж основний принцип. Щось летить, стріляє, вибухає. Коли ми починали працювати в 2014 році, то вчились якимось принципам і правилам разом і з розвитком ситуації. Ситуація загострювалась - і ти вчишся чомусь новому. Коли почалася нова ескалація цього року, все трапилось одразу і по максимуму. І триває досі - ракети, літаки, все це. До війни неможливо підготуватися на 100 відсотків, неможливо бути певним на 100 відсотків, що все буде добре, що коли саме ти їдеш на передову, то все минеться спокійно. І мені здається, всі колеги, хто зараз їде на війну, розуміють, що є високий ризик загинути. Моя порада: готуватися до найгіршого, що можеш уявити, але сподіватися все одно на краще. Важливо бути натренованим, обережним і спритним, робити все швидко і знати медицину.
Росіяни в Маріуполі оголосили на вас щось схоже на справжнє полювання, після публікацій про удар по пологовому будинку. Це мало вплив на подальшу роботу?
До нас і зараз прикута їхня пильна увага. Ця робота отримала визнання, але й з іншого боку, була дуже сильна російська атака. Боти в соцмережах, дипломати, офіційні особи стверджували, що наша робота - це фейк, оголошували нас інформаційними терористами. Але ми просто продовжуємо робити свою роботу. Вони завжди так роблять. Їхнє завдання - спростувати факти і для цього вони використовують весь свій ресурс. Це ж не вперше відбувається. З українським фотографом Глебом Гаранічем 2008 року було те саме - його фотографію з Горі в Грузії (йдеться про фоторепортаж кореспондента агенції Reuters Гліба Гараніча про бомбардування російською армією грузинського міста Горі під час збройного конфлікту у Південній Осетії в серпні 2008 року, за який той отримав престижну премію World Press Photo. - Ред) називали фейком, фотошопом, публікували його несправжні інтерв'ю.
Наскільки сильний, на вашу думку, вплив російської дезінформації на окупованих територіях? Чи дійсно люди позбавлені можливості чути правду про війну, про події в Україні?
Якщо пам'ятаєш, навіть початок війни - перші вибухи, перші бомбардування кордонів - супроводжувався великою інформаційною атакою. Це була якась неймовірна кількість фейків, з використанням постановок, архівів, які просто заповнили інтернет і наводили паніку на людей. Все це робилося, щоб українці боялися, думали, що Київ захоплено в перші ж години, що уряд втік. Це все було частиною великого плану.
Більшість людей же ж не перевіряє всі новини, які до них доходять. В них просто немає на це стільки часу та ресурсів, стільки знань, як в нас, журналістів. Вони схильні довіряти тому, що бачать, або навпаки, піддавати сумніву абсолютно все. Коли ми були в Маріуполі, це було просто очевидно - місцеві зупиняли нас, тих, хто так само сидів в місті, і питали: чи правда, що російські танки вже на Хрещатику? В стресі люди схильні вірити першому, що прориває інформаційний вакуум.
Чи не є фотожурналістика свого роду страхуванням від фейків?
На жаль, не в в наші часи. Зараз факти зазнають численних інтерпретацій. Ми можемо брати факт, фотографію, а росіяни ними зманіпулюють. Наприклад, кажуть, що наші фото з пологового будинку - це постановка. Фотографіям дістається особливо - адже знімок можна зрежисувати. Саме так російська влада намагалася нас дискредитувати, адже їм це було особливо незручно. Зрештою, росіяни потім і самі почали показувати на своєму телебаченні, як вони бомблять місто, як обстрілюють з танків житлові будинки - наче в кожному сидить по бандерівцю. Зрештою, так був знищений майже весь Маріуполь. Я бачив на власні очі, як літаки бомблять житлові квартали, як танки обстрілюють будинки.
Щось іще за ці понад дев'ять місяців вас вразило так само сильно?
Загалом вся ця війна не може лишити нікого байдужим. Ми ж в своїй країні. Кожного дня, читаючи цифри, ти розумієш, що за ними людські життя, дітей, дорослих, стареньких. Вбивають українців, щодня.
Я досі не можу зрозуміти цей рівень жорстокості, якій немає краю. Вони і досі намагаються приховати це, але ж це неможливо. Неможливо вбити під сотню тисяч людей в Маріуполі, в Ізюмі і приховати. Розстрілювати цивільні автівки, які намагаються виїхати, просто заради розваги... Проломити череп чоловікові в Херсоні, який просто не хотів віддавати їм своє авто. Ці тортурні в кожному деокупованому місті, де зрештою просто відтискають гроші... Але найстрашніше, що всьому цьому немає кінця.
Чи важко буде українській журналістиці повернутися з війни до звичайної роботи?
Важко думати про це, поки весь цей хаос не закінчиться. Ми ж бачимо, як Київ повертається до нормального життя навіть попри блекаути, люди намагаються якось крутитись. Головне, залишатися людьми, адже, на жаль, ми всі до цього жаху звикаємо. Але мені здається, що сила в правді. І журналістика - один з інструментів цієї правди, тому зараз вона особливо важлива. Тому що розповідає українцям і всьому світові про все те зло, що нині відбувається. Воно має бути задокументоване, залишитись в історії, і в цьому теж полягає наше завдання.
Дивіться також: