Через цю особливість в Україні дешево знімати кіно, рекламу та кліпи, чудово відпочивати, добре користуватися послугами та сервісами (особливо тими, з дорожчих), легко уникати податків та зборів і... не дуже приємно жити.
Зізнаюся, колись, живучи закордоном, навіть в тому ж Берліні чи Нью-Йорку, в Відні чи в Айові, я часом дратувалася через неможливість "порішати" щось швидко - обійти загальні правила, чергу, очікування, бюрократію. Вдома ж бо завжди можна знайти спосіб оплатити щось переказом з карти на карту, потрапити до лікаря без запису, виготовити закордонний паспорт просто на заводі, де їх роблять, "на зараз" через якусь знайому знайомих Валентину і трошки грошей зверху чи скачати в мережі потрібний контент без смс та реєстрації, безкоштовно.
Я також хвалилася перед знайомими і колегами з інших країн - в Україні на практиці здебільшого ніяк не регулюються дозволи на зйомку, навіть професійну, польоти дронів, використання музичного обладнання; в'їзд на будь-яку територію, отримання будь-якої інформації, послуги, місця в черзі вирішується часто не дуже великою купюрою. Це як перевагу добре оцінять всі, хто пробував підняти навіть любительський дрон над Парижем чи Римом, влаштувати рейв на будівельному майданчику десь у Варшаві або просто вирішити бодай щось через пошту США.
Все, що не можна, в Україні можна і не складно, якщо дуже хочеться. Якщо є трошки грошей. Чи навіть якщо просто знати потрібних людей.
Але я більше цим не хвалюся. Мені дедалі більше за це соромно. Київ набуває статусу "нового Берліна", і сюди приїжджають самовиражатися і розважатися іноземці, приваблені особливою, натхненною атмосферою, яка є похідним ефектом голоду бізнесу до грошей, корупції на всіх рівнях і загалом невпорядкованості процесів та легковажного ставлення до стандартів, які уже стали нормою в інших країнах.
А ті, хто живуть тут постійно, вивозять зворотній бік, уже не такий привабливий: непевність трудових відносин, незахищеність майна, відсутність адекватної інфраструктури чого завгодно та інші бонуси, менші та більші - від кривих тротуарів та стихійних сміттєзвалищ до рейдерства чи масових отруєнь через викиди неопізнаних (чи опізнаних) речовин у водойми чи ґрунт.
Вільна для творчості та польоту підприємницької думки земля, де легко і просто можливий дрифт автами на центральній площі заради того, щоби зняти гарний ролик, де дозволено влаштувати будь-де рейв-вечірку, де не треба стояти в черзі ніколи і ні за чим, де на зйомках фільму можуть запросто задіяти на майданчику дітей з інвалідністю з сиротинців без дотримання якихось взагалі норм дитячої праці, де в довільному порядку можуть перекривати вулиці для проїзду кортежів високопосадовців, де можна, якщо сильно хочеться, завести собі на приватній ділянці леопарда чи страуса, публічно прокоментувати зовнішність колеги-жінки, бо вона жінка і має бути привітна і дивитися на це крізь пальці чи відкрити свій заклад харчування в розпал локдауну, бо набридло уже всім сидіти вдома - виявляється на практиці не дуже затишним місцем для життя.
Правила створюють не для того, щоби їх порушувати. Правила створюють для того, щоби різним людям з різними потребами і можливостями було стерпно співіснувати, бо хоч потреби і особливо можливості в усіх різні, а от права однакові. Можливість легко обійти кожне правило означає насправді можливість легко поставити свої інтереси понад чиїсь, хто ситуативно програє в можливостях.
Знаєте, чому тут нема чим хвалитися? Тому що в кінцевому результаті в такій ситуації програє кожен і не виграє ніхто. Просто тому, що жити, не знаючи до кінця, чи й сьогодні ти ситуативно переможеш, міряючись в можливостях, надихає одиниць, але здебільшого - виснажує і позбавляє спокою, фокусу і бажання жити; і бо існувати, намагаючись передбачити постійно, чи сьогодні, вирішуючи свої нагальні запитання, ти посунеш когось, а чи хтось посуне тебе, і якщо сьогодні тебе, то в чому саме, звідки куди і на скільки, - нестерпно.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.