На столі - куплений на подарунок віммельбух "Харків", видання 2019 року. На картинках - щасливе місто, впізнавані локації, зайняті своїм мирним життям городяни, жартівливі завдання - знайди N коліс від трактора біля пам'ятника Шевченку (пошуки колеса в скульптурній композиції - давня туристична гра для гостей міста). Сьогодні ж частина намальованих будинків пошкоджена чи зруйнована російськими ракетами, а багато мешканців змушені шукати безпечніших місць. "Знайди N вцілілих вікон, - сумно думаю я, переносячись у реальність. - І це лише центр, більш віддалені, дуже постраждалі райони, поза цим зображенням, а втім, і там скрізь є люди, і вони ось так само йдуть на роботу чи пити каву, вигулюють собак, помічають красивий сніг, що підсвічує білим вулиці, на яких тепер дуже рано вимикають освітлення".
Емпатична втома природна
Час робить своє, психіка пристосовується. На тлі цього відбувається природний захисний процес - втома від співчуття, емпатична втома. Глибина різкості втрачається, а небезпеки, смерті не меншає. Ракети до Харкова, що розташований на відстані 40 кілометрів від російського кордону, часто прилітають швидше, ніж вмикається сигнал сирени. У певному сенсі зараз навіть небезпечніше, ніж у перші дні війни, бо загрози стають звичнішими, "одомашнюються". Звісно, до чергових гучних трагедій.
Днями від страшної пожежі після влучання іранського дрона загинула багатодітна сім'я. Батьки і двоє дітей були заблоковані у вогняній пастці, немовляті не було й року. Попіл там, де ще вчора лунав дитячий сміх. Бо війна не забирає вміння радіти життю, війна забирає життя. Читати цю новину боляче, усвідомлювати - нестерпно.
Люди не можуть інакше
Але людське - занадто людське. І замість головного, причини, людям легше фруструвати з приводу наслідків. "Як вони могли наражати дітей на таку небезпеку?", "Чому вони не виїхали, адже вони могли?", чому-чому-чому... Ці та інші запитання й коментарі, що посипались у соцмережах, здавалось би, на перший погляд, цілком логічні та правильні, постфактум зовсім не доречні. Адже люди, що так сумують за своїм домом і повертаються до Харкова з безпечніших місць або й не виїздять із міста, очевидно, не можуть інакше. Вони вибрали бути вдома, а не виїхати, скажімо, до Німеччини, тому, що цей варіант на даний момент здавався їм кращим. Як би дивно це не звучало. Питання в тому, що усі "якби" тут уже не допоможуть. Вічна пам'ять загиблим.
Втома від емпатії спричиняє нападки на постраждалих і призводить до непомічання агресора. Як там у Сьюзен Зонтаґ - співчуття потрібно втілювати в дії, інакше воно зникне? Одна з найпростіших дій - зміна акцентів, розуміння масштабів ситуації: місто-мільйонник просто так усе не виїде. Хтось залишається через безвихідь, інерцію, страх тотальних змін, байдужість до будь-якого сценарію, через те, що їхати нікуди або український закон забороняє виїзд за кордон. АЛЕ чому ж тоді не зазирнути на інший бік медалі - де будуть мотивація, оптимізм, любов до рідного, відчуття своєї потрібності тут-і-зараз? Бо це одна монета. І так, у неї саме така вартість.
Читайте також: Відбудова Північної Салтівки в Харкові: у руїни після обстрілів РФ повертається життя
Жити всупереч і вчитися новому
Адже ті, хто повернулися, знали, на що йшли - жити вдома всупереч. На відміну від людей, які фотографуються на тлі лави на краєчку вулкана, їх не гнала цікавість чи жага гострих відчуттів, так само вони далекі від якогось месіанства. Своєю звичайною щоденністю і буттям поруч вони намагаються вдихувати звичне життя у те, що їм дороге. Або вирішили дати собі час і все зважити.
Після кожного такого обстрілу моя знайома харківська вчителька музики знову навчає дітей, вони так само пережили енну небезпечну ніч у місті, але раз їхні сім'ї обрали залишатися вдома (або й переїхали до безпечнішого Харкова через війну з загроженіших населених пунктів області) і в місті не оголошено примусову евакуацію, то процес триває - люди працюють і вчаться нового. Можна не розуміти цю позицію, усе залежить від коми у реченні "Поїхати неможливо залишитись". Кожен її ставить сам у тій ситуації, де опинився - наразі не на сторінках красивого віммельбуха, а у серці війни, яку ніхто з нас не обирав.
Читайте також: Оксана Забужко: Україна не Сирія
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.