Був час, коли я писала про вулканічних кроликів. Вони плодилися у шафі химерного пансіонату, який щоночі підростав на один додатковий поверх. Головна героїня цієї повісті спускалася до сніданку на каное. Приблизно десь тоді мене вперше запросили на радіо, ймовірно, УТ-1, точно не пригадую, поспілкуватися з неіснуючими читачами. У студію за годину ефіру подзвонила всього одна жіночка. Мої кролики її, зрозуміло, не цікавили. Жіночка суворо спитала: ЧОМУ ВИ (очевидно, йшлося про українське письменництво загалом) - НЕ ПИШЕТЕ ПРО ГОЛОДОМОР?!
Минуло вісімнадцять років, і от я нарешті хочу їй відповісти.
Так, я пробувала. Ні, це неможливо. Про Голодомор неможливо писати, він антихудожній. Ані читач, ані сам автор не витримають його брутальної фізіології. Голодну смерть не одягнеш у слова, з неї не зробиш історію, не скористаєшся хоча б однією метафорою. Голодна смерть бридка, пухка, водяниста, свідомість мутніє, сили тануть, шкіра тріскається і з неї витікає плоть, гній, життя - поступово, день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Людина, яка голодує, втрачає людську подобу, вона їсть щурів, стерво, собі подібних, будь-що. Заради їжі людина, яка голодує, здатна на будь-який вчинок. Вона забуває слова рідний, коханий, любити, вірити, інститут сім'ї перестає існувати, кожен сам за себе, чоловіки плазують, жінки віддаються за прострочену консерву, батьки варять дітей, діти за цукерку здають останні сімейні сховки.
Читайте також: Симфонія про Голодомор
Я перечитала безліч спогадів, і всі вони приблизно однакові, як під копірку, мовчать приблизно про те саме. Ніхто не сказав, ЩО пережив насправді, але обов'язково сказав, що не хотів би пережити це знову.
Ми обмежили Голодомор тридцять третім, але він почався раніше і тривав ще довго. Не було межі, за якою всі раптом почали голодувати, а потім перестали, - було повільне перетікання з пекла в пекло. Урожай 1933-го для багатьох став останнім. Ті, що давно голодували, не знали, що в їхньому тілі вже почалися незворотні зміни і їжа їх більше не врятує. Вони набивали животи і вмирали в муках. Їли сире зерно, яке потім набухало і розривало все всередині, їли бруньки, їли траву, їли власні пальці. Легше було б перелічити те, чого не їли, наприклад, павуків. Неможливо описати тишу, яка запала у світі, де вибили і вистріляли все, здатне на голос: свійських тварин, птахів, шкідників.
"Мама зварила ворону, але я не могла її їсти. Здавалося, що вона от-от закаркає в каструлі".
Нам би хотілося сприймати Голодомор у контексті національно-визвольного руху, надати йому логіки і вищого сенсу, зобразити події як помсту за непокору більшовицькому режиму, але національність у рішеннях параноїдальної сталінської системи відігравала вторинну роль. Людина у ній відігравала вторинну роль. Її могли вбити за те, що вона українець, а могли просто так, із сотні інших причин, списки ворогів народу були безкінечними. Поруч з українськими селянами від голоду вмирали поляки (як мій прадід), чехи, греки, болгари (як приазовські, цілими громадами, які більше ніколи не відновилися), євреї, росіяни, білоруси, німці. У Казахстані загинуло більше мільйона номадів, які століттями до того вели кочовий спосіб життя. Наддержава будувала свою експериментальну реальність. Безжальна пропаганда витісняла здоровий глузд і залишки співчуття. "Не шкодуйте голодних - підкуркульників і всяке глитайське сміття! Вони ладні померти, аби лиш не віддати зерно державі". Ну, як у таке можна було повірити? Але вірили і співпрацювали, носили шапки зі звьоздами, червоні пов'язки на рукавах.
Читайте також: Спогади про Голодомор: "Ми пішли з братиком по колосочки"
Голодомор став можливим через активну допомогу на місцях. На звірів перетворилися не лише голодні, але й ті, хто забирав у них останнє, хто складав списки "глитайського сміття", хто обстукував підлоги у пошуках схованої кукурудзи, хто ладував на підводу трупи, а потім скидав їх у яму і засипав вапном, щоб менше смерділи. Всі ці ударники, "щиро віруючі" активісти, байдужі психопати, боягузливі виконавці, мовчазні свідки… Як про них написати? Бувало, трупи оживали і вибиралися з ям, проповзали по селу ще кілька кілометрів, не сподіваючись на порятунок, - це був просто останній спалах життя, після згасання якого їх знову збирали на підводи і повертали у ями.
А пізніше у ті ями лягли нові жертви, а потім ще інші, і ще, справедливість вже ніколи не буде встановлена, і це, напевно, те, що прийняти найважче.
Нам би хотілося геройства, але голод - це безкінечний, глухий, пульсуючий сором. Приниження, вписане в генетичний код. Диктатури практикували контроль і покарання через обмеження їжі саме тому, що голодна людина втрачає гідність і викликає огиду сама в себе. Їй не хочеться допомагати, з неї потім важко зробити мученика. Вона вмирає не за батьківщину (свободу, цінності, майбутнє), а за перемерзлий буряк, пліснявий окраєць хліба. Ті, що вижили, соромитимуться розповідати про свій досвід. "У нашому селі дітей не їли, - скажуть вони. - Але їли в сусідньому".
Кожного листопада я згадую те, про що ніколи не напишу. Не лише тому, що у листопаді відзначаємо день пам'яті жертв Голодомору, але й тому, що 30-го числа народилася моя вже покійна бабця. Вона пережила голод, але скільки б я не питала, повторювала завжди те саме, можливо, почуте від когось іншого: спухлі люди, коржики з лободи і липового листя, смажили хрущів, снилася їжа. Часто бабця погрожувала новим голодом, казала, що ми, молоді, не цінуємо того, що маємо. Здавалося, вона справді хотіла, щоб новий голод нарешті настав. З повними коморами планувала цього разу дати відсіч? Переграти накинуту роль жертви? Бабця цілувала кожну нову буханку хліба перед тим, як її розрізати. Останні три роки життя вона вже не пам'ятала ані свого імені, ані імен своїх дітей, але їла за трьох. Її голод був ненаситним і страшним, як тоді, коли їй було п'ять. Він повернувся з новою силою, бо це був не голод, а сама смерть, яка тепер добирала своє.
Ми просимо світ визнати Голодомор геноцидом, бо страшно залишитися з ним наодинці. Допоможіть нам, побудьте з нами, коли відчиняться двері і весь цей гнів, який вже нема кому висловити, вийде назовні. Ми проклинаємо організаторів з кожним роком все більше. У розпачі подвоюємо кількість жертв, неначе трьох з половиною мільйонів загиблих недостатньо. Але в кінцевій точці, у місці зустрічі не буде ані свідків, ані убивць, лише ми і наш голод. Бабці, які вижили, але вже померли. І травми, які вони нам передали замість маєтків і золотих сережок.
Читайте також: Досвід Ізраїлю для допомоги нащадкам жертв Голодомору в Україні
Досвід тотальної дегуманізації - як про нього написати людською мовою?
Я люблю їсти. Коли мені погано, я їм, коли мені добре, я їм. Багато років тому я стала веганкою саме з цієї причини: інакше зжерла б все навколо, цілісінький світ. Всередині в мені зяє діра, яку неможливо наситити. Мій холодильник ніколи не буває порожнім. Іноді я купую собі щось дуже бажане, наприклад, малину в холодну пору року, і крадькома з'їдаю всі триста грамів за раз. Набираю малину в кулаки і запихаю до рота, пхаю і пхаю, ковтаю не пережовуючи. І чую, як бабця промовляє десь над головою свою улюблену приказку: поки грубий всохне, худий здохне. Байдуже, що насправді все навпаки.
Я їм, отже, я живу.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.