Втрачене українське кіно знайшли в Берліні. Де його дивитися

Федеральний архів Німеччини (Bundesarchiv) 12 грудня передав міністру закордонних справ України Андрієві Сибізі добірку із фільмами зі своєї колекції, пов'язаними з Україною.

У Німеччині вони опинилися під час Другої світової війни: стрічки були вивезені солдатами вермахту, вочевидь, з метою подальшого використання у пропагандистських цілях. Доступ до перегляду був обмежений суворою забороною і вимагав спеціального дозволу від мінпропаганди Геббельса, про що свідчать старі німецькі титри на одній з плівок.

Повернення стало результатом інтенсивної співпраці Федерального архіву з українськими кінознавцями та архіваріусами. Керівниця проєкту з ідентифікації та оцифрування українських фільмів у Федеральному архіві Адельгайд Гефтберґер (Adelheid Heftberger) у коментарі DW зазначила, що "як для славістки та кіноархівістки, для мене було дуже важливо зробити ці фільми знову доступними та помітними".

Частина з них була добре відома дослідникам та кіноманам, інші ж вважали втраченими, і тепер вони вперше повертаються до глядача після десятків років забуття. У добірці представлені три повнометражні, один короткометражний, дві анімаційні та три документальні фільми, кожен з яких розповідає історію свого часу. Найстарша зі стрічок датована 1919 роком, остання - 1940-м. Докладніше в огляді DW.

"Більшовицькі злочини 21 серпня 1919 року, або Дні київського терору" (1919)

Перша стрічка у добірці - документальні кадри, що демонструють жорстокість громадянської війни і більшовицьких розправ губЧК. Культуролог, кінодослідник Іван Козленко припускає, що ця хроніка відзнята денікінцями. Вони протистояли більшовикам, але й самі відзначилися страшною жорстокістю на українських землях. Стрічка, яка ніколи не мала шансів бути показаною у радянський період, є достатньо рідкісним кінодокументом цього часу. Крім важких сцен, в об'єктив потрапили й миттєвості повсякденного життя з вуличками Києва та Харкова 1919 року.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"Тамілла" (1927)

Художній фільм-екранізація роману Фердінана Дюшена, знімався на Першій кінофабриці ВУФКУ в Одесі. Це також одна з перших свого роду копродукцій: у Порто-франко на Чорному морі зібрався розмаїтий творчий колектив на чолі з турецьким кінорежисером Мухсіном Ертуґрулом. Деякі натурні сцени в стилі популярного в ті роки орієнталізму знімали в Баку. Після виходу в США касового "Багдадського злодія" (1924) і його прем'єри наступного року в СРСР, цей фільм міг цілком розраховувати на успіх.

Але "Тамілла" - це не про казки Шахразади, пальми, фініки та павичів: за особистою драмою алжирської жінки у стрічці захована чітка ідеологічна мета - осуд колоніального французького правління. До цієї теми радянський кінематограф у майбутньому звертатиметься ще не раз, в тому числі й там же, на Одеській кіностудії. Наприклад, у 1986-му з екранізацією жульвернівської книги "Діти капітана Гранта", головний персонаж якої - шотландський сепаратист, невдоволений політикою Британської імперії. "Одеська кіностудія наприкінці 1930-го перетворилася в знімальну базу московських студій, де знімали пригодницьке, дитяче кіно", - пояснює Іван Козленко. "Тамілла" ж у 1927-му вражає розкішними декораціями й грою виконавиці головної ролі Ганни Заржицької.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"Шкурник" (1929)

Смілива сатирична комедія режисера Миколи Шпиковського розповідає про пригоди міщанина-пристосуванця Аполлона Шмигуєва, чия хата завжди "з краю". У роки громадянської війни, кочуючи по різних фронтах разом зі своїм верблюдом, він завжди примудряється вийти "сухим із води" і навіть очолює місцевий комісаріат. Та невдовзі фільм в СРСР заборонили як пасквіль та карикатуру на радянську дійсність: мовляв, громадянська війна розглядається з погляду її огидних сторін, показуючи грабежі, тупоголовість "червоних" та самодурство "білих". Про фільм колись захоплено відгукався репресований поет Осип Мандельштам.

Тут вже цілком очевидний ідеологічний розлом: для українського глядача Шмигуєв - це комічний герой свого часу, який не опускає рук тоді, коли владу почергово беруть то петлюрівці, то білі, то червоні. Для Москви ж такий типаж - ідеологічно ненадійний елемент, несумісний з образом ідейного комуніста. Іван Козловський вважає цю стрічку справжнім шедевром і відзначає значний вплив авангардистської естетики в операторській роботі Олександра Панкратьєва. Якби не заборона, вважають кінокритики, цей гумористичний фільм у свою добу мав шанси стати культовим на рівні з персонажами творів одеситів Ільфа і Петрова.

Стрічка все ж отримала запізніле визнання: у 2012 році в межах 42-го Міжнародного кінофестивалю "Молодість" її показували у супроводі симфонічного оркестру Національної опери України. Згодом вона посіла 31-е місце у рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"Поздоровляю з переходом!" (1932)

Фільм режисерки Ївги (Євгенії) Григорович вважали втраченим. Сюжет і естетика витримані цілком у дусі часу: юні піонери-шестикласники незадовго до вручення атестата зайняті ще й громадською роботою в колгоспі. Велика роль відводиться авторитету вчителя. Режисерці, як колишній вчительці, судилося знімати освітні та дитячі фільми, щоправда, збереглися з них одиниці.

Якщо ще у 1920-і українські режисери могли експериментувати з формою, змістом і стилістикою, то кінематограф цього періоду, зазначає Іван Козленко, "це абсолютно інструменталізована система з простою задачею - створити із українців і української культури образ культури вторинної і національно-міноритарної".

Незважаючи на типовий сюжет, фільм відзначається майстерною операторською роботою з грою світла і тіней. Після завершення реставрації стрічку вперше було показано на 39-му Боннському фестивалі німого кіно у 2023 році.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"Про пана Лебеденка" (1936)

На тлі загальної атмосфери 1930-х, 10-хвилинний фільм Бориса Каневського виглядає винятком. На київській кіностудії "Українфільм" було знято по суті перший повноцінний український музичний відеокліп. Це підтверджував і сам режисер: "Спроби передати українські народні пісні мовою кінофільму, як окремого твору, робляться вперше в історії української кінематографії", - писав Каневський в журналі "Радянське кіно" в 1935-му.

Екранізовано сюжет козацької бандурної думи "Яром, хлопці, яром" з досить похмурим підтекстом соціальної драми. У певному розумінні ця українська робота 1936 року, яку тогочасна київська преса назвала "фільмом-піснею", набагато випередила свій час. Велика популярність жанру 10-хвилинних костюмованих музичних відеокліпів з історичною реконструкцією прийде лише за півстоліття, у 1980-х, завдяки появі телеканалу MTV і сміливим роботам французького режисера Лорана Бутонна.

"Про пана Лебеденка" можна вважати справжньою перлиною цієї добірки. На жаль, музичного супроводу не зберіглося. Вокальні партії виконував, зокрема, легендарний український оперний співак Іван Паторжинський, відомий головною роллю "Запорожця за Дунаєм" (1953). У ролі пані знялася Корнелія Рутковська, яка, подібно своїй героїні, й сама мала дворянське угорське походження. Була арештована, опинилася на Воркуті.

Дані щодо того, як склалася доля цього ролика різняться: в українських джерелах вказується, що він вийшов на екран у складі ширшого музичного альманаху. За даними Федерального архіву - був заборонений, відтак втрачений і лише тепер нарешті віднайдений. Пісня "Яром, хлопці, яром" доступна у багатьох версіях сучасних виконавців.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"Чванливе курча" (1936)

Цей милий дитячий анімаційний фільм, який на перший погляд важко відрізнити від тогочасних диснеївських, вважали втраченим. "Не так багато національних кінематографів створювали мультиплікацію в такий ранній період 1930-х років", - коментує Іван Козленко і додає, що ще з кінця 1920-х в Одесі, а згодом в Києві, відкрилася ціла мультмайстерня, де працювали такі імениті аніматори як В'ячеслав Левандовський або ж режисер "Чванливого курча" Іполит Лазарчук. Закладені тоді традиції згодом продовжував знайомий всім маленьким глядачам "Київнаукфільм". "Цікаво, що це фільм з українською озвучкою, тобто українська анімація поставала як анімація української мови", - каже Іван Козленко. Одна з небагатьох робіт, вільних від помітного ідеологічного втручання. Зберіглася і звукова доріжка.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"Проводи на крижині" (1938)

Цей "мульт-жарт" мав стати особливим подарунком учасникам першої науково-дослідницької експедиції на дрейфуючій крижині в Льодовитому океані на чолі з Іваном Папаніним після присвоєння їм роком раніше звань Героїв Радянського Союзу.

Менше ніж за рік дрейфу радянських полярників крайня Північ у мультфільмі й сама стала нагадувати ГУЛАГ: білі ведмеді, моржі та пінгвіни дисципліновано шикуються в шеренги й з транспарантами крокують на проводи "більшовиків - хазяїв Півночі". У цей час самі "хазяї" - начальник станції Папанін, гідролог Ширшов, астроном Федоров та радист Кренкель, усамітнившись у своєму теплому наметі з написом "СРСР", затівають пишну пиятику: на столі риба, фрукти в асортименті, торт, звідкілясь чарівно знаходиться і пляшечка ігристого. Суспільних норм того часу вони формально не порушують: Сталін, чий портрет очікувано висить у наметі полярників на чільному місці, ще у 1935-му сказав на виступі, що "жити стало краще, жити стало веселіше" і повернув святкування Нового року. Далі у мультику спускається на парашуті й приєднується до команди географ Шмідт. Колеги почергово його зустрічають дружнім поцілунком з тих, які набагато пізніше, вже в іншу епоху, совєтологи прозвуть "брежнєвським".

Мультиплікаційний шарж закінчується сентиментальним прощанням північних звіряток з, вочевидь, вже не дуже тверезою, зате веселою командою радянських полярників. Спакувавши валізи "на Москву", вони відчалюють на криголамах "Таймир" і "Мурман". Прапор зі Сталіним майорить над Північчю. Глядач може знайти чимало паралелей з подіями сьогодення.

За наявними у Федерального архіву даними, мультфільм не було завершено, озвучено і випущено на екрани. Однак в ході підготовки матеріалу DW з'ясувала, що замислювався він як "повнометражний звуковий", а за озвучку відповідав відомий київський композитор Олександр Зноско-Боровський. Про це, а також і про те, що вихід цієї анімації мав стати подією всесоюзного масштабу, свідчать анонси у пресі: в березні 1938 газета Московського міського комітету ВКП(б) та Мосради "Вечірня Москва" помістила у себе на шпальтах замітку київського кореспондента про кропітку роботу над цим мультфільмом. "Роботи були дуже складними. Дев'ятьом художникам довелося зробити до 20 тисяч замальовок", йшлося у статті. Копії негативу з фільмом в елегантних футлярах планували подарувати полярникам.

Вперше ролик показали у 2023 році на Всесвітній день аудіовізуальної спадщини ЮНЕСКО в Німецькому історичному музеї.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"У колишньому гнізді мракобісся" (1938)

Документальна хроніка знята у комплексі Києво-Печерської лаври в дусі жорсткого атеїзму. Більшовики ще у 1929 році перетворили монастир на Всеукраїнське музейне містечко, центр антирелігійної пропаганди в УРСР.

У стрічці першим ділом викривають попівські трюки з механічним "зішестям ікон", "мироточними і плачучими образами" тощо. Але крім глузування з релігії, Церкві як інституту, висувають і цілком мирські претензії: корупцію, розпусту та перетворення Лаври на оплот російського феодалізму та чорносотенства - все те, у чому українська влада звинувачувала ченців РПЦ у Лаврі, і що російська Церква заперечувала. "Гуртом і в роздріб торгувала Лавра святими угодниками", "Ченці вели сите, багате, розпусне життя", вказують титри у фільмі. На тлі нескінчених скандалів в РПЦ, все це виглядає свіже та актуально й сьогодні.

Дивитися стрічку на сайті Федерального архіву.

"По Дніпру" (1940)

Пейзажна картина, знята режисером Ісааком Животовським на Українській студії кінохроніки, розповідає про ідилію природи, красу придніпровських міст та важливості річки для ДніпроГЕС та всієї індустрії УРСР. У фільмі представлено розвиток України як "зразкової" радянської республіки, а естетика витримана цілком в дусі пафосного документального радянського кіно 1940-х. В об'єктив на кілька миттєвостей потрапив і довоєнний київський Хрещатик, яким його вже мало хто пам'ятає. А ще Канів, Запоріжжя, Херсон та інші міста. Цей фільм поки не з'явився у загальному доступі. У Федеральному архіві готують його до випуску найближчим часом.

Три періоди - три різні епохи

Передана Довженко-центру добірка охоплює 20-річний міжвоєнний період. Для кінематографу це ціла вічність і цілком різні епохи. У розмові з DW культуролог, дослідник кіно, колишній керівник Довженко-центру Іван Козленко ділить цей 20-річний період на умовні три частини: перші роки після громадянської війни: час становлення, коли ще "не знімалося авторське кіно, режисери не називалися режисерами, а одна і та ж людина виступала і оператором, і монтажером, і сама ж ходила з кінокамерою", коментує він.

Другий період 1920-х - це часи НЕПу, коренізації та українізації, провадженої наркомом освіти Миколою Скрипником, час відносного вільнодумства і хороброго експериментаторства, коли цензура ще не підняла голову, а створеним у Києві Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ), де починав легендарний Лесь Курбас, було відзнято понад 120 повнометражних фільмів, в тому часі з відомими довженківськими. "Це період розквіту українського кіно, коли українські культурні еліти самі продукували, без зовнішнього втручання", - каже Козленко.

І, нарешті, третій період - 1930-і роки - кульмінація сталінщини, Голодомор, "чистки", репресії, "чорні воронки". Доба, коли радянський, а точніше, московський кінематограф, завдяки таким фільмам, як "Веселі хлоп'ята" (1934), "Цирк" (1936) та "Волга-Волга" (1938) з обожнюваною Сталіним Любов'ю Орловою, вже змагається з Голлівудом. Натомість українське кіно свідомо маргіналізується й творчо обмежується на догоду комуністичній ідеології. "Час, коли українські еліти відсторонені від процесу культуротворення. - нагадує Козленко. - Зі середини 1930-х встановився канон, що мистецтво є соціалістичним за змістом, національним за формою".

Візуальний відбиток часу

Усі передані реставровані українські фільми сьогодні однаковою мірою цікаві як унікальні історичні й візуальні документи своєї епохи. До того ж, деякі можуть похвалитися й високою мистецькою цінністю, а в інших можна відшукати дивні паралелі з майбутнім. Культурологи, з якими спілкувалася DW зазначають, що дев'ять переданих Федеральним архівом фільмів демонструють українську кінематографічну культуру, навіть скуту драконівськими обмеженнями тоталітарного часу СРСР, в усій її багатогранності та глибині. Це візуальний відбиток днів, коли навіть такі визнані світом українські кіношедеври, як "Земля" Олександра Довженка (1930), творилися і знімалися не завдяки, а всупереч всім існуючим реаліям, цензурі, нескінченому перемонтажу та постійному ідеологічному нагляду.

За ці два короткі міжвоєнні десятиліття (1919-1940) український кінематограф пройшов етап становлення і підйому з рівня зйомок хроніки для улюблених київською публікою перших ілюзіонів до професіоналізму, новаторства і самобутності 1920-х. І так само скоро, з наближенням репресивних 1930-х, до втрати культурної автономності й інструменталізації для служіння диктованій з Кремля генеральній лінії партії.

Ці дев'ять стрічок дають уявлення не тільки про те, яким було українське кіно, але й про те, яким могло би бути. Через інструменталізацію у ньому ставало дедалі менше власних і близьких смислів. Разом з тим, це демонструє й ідеологічну слабкість Кремля, бо радянська цензура так і не знайшла ефективних рішень того, як бути, наприклад, з пам'яттю про події, які у сучасній українській історіографії називають Революцією 1917-1921 років. Як видно, будь-які спроби рефлексії на цю тему просто заборонялися, а єдиним правильним каноном для цього часу слугував ура-героїзм "Невловимих месників" (1967). У тому ж 1967-му, через 40 років після виходу українського "Шкурника", заборона спіткала й інший фільм, що розповідає про революційну добу в Україні - драму "Комісар" з Нонною Мордюковою у головній ролі. Її вперше показали лише в 1987-му, за Перебудови, коли СРСР на тлі національного піднесення народів республік, вже "тріщав по швах".

Тому повернення втраченого кіно можна розглядати ще й як певне замикання кола в історії. "Ці унікальні твори мистецтва та документальні кадри надають уявлення про столітню боротьбу України за незалежність, а також про радянське тоталітарне правління 1930-х та 1940-х років", - сказав міністр Андрій Сибіга.

Іван Козленко зазначає, що з дев'ятьох фільмів, переданих в Україну, 7 раніше вважали втраченими. "В Україні їх не існувало, вони збереглись лише в Бундесархіві", - каже він і додає, що особлива знахідка - це мультиплікація. "У 1930-ті роки в Україні було створено лише 8 мультфільмів. З них збереглися 5 і два з цих п'ятьох - у Федеральному архіві в Берліні. Фактично Україна майже повністю відновлює свою колекцію довоєнної анімації", - резюмує дослідник.

Але це ще не кінець історії. Отримавши "друге життя", ті фільми, де не зберіглося звукової доріжки, тепер у Довженко-центрі зможуть отримати і нову озвучку від популярних сучасних виконавців. Фахівці не сумніваються, що в архівах різних країн зберігається ще немало невідкритого і цінного для України візуального матеріалу.

Під час церемонії передачі віцепрезидентка Федерального архіву Андреа Генгер (Andrea Hänger) нагадала, що війна РФ проти України також спрямована на її культуру. "Фільми, збережені в архівах, є особливими свідченнями культурної ідентичності країни. Багата культурна спадщина України має бути доступною також широкій громадськості".