"Ви маєте залишити кімнату", - говорить мені імам за хвилину до того, як моя подруга та її майбутній чоловік готуються одружитись за ісламськими законами. "Ні", - відповідаю я. "Я залишаюсь тут". Ми чекаємо на свідків, які застрягли десь в заторі Стамбула. Оскільки імам поспішає на іншу церемонію, нам потрібні нові свідки, і прямо зараз.
Моє запитання, чи можу я виконати цю місію, викликає злий погляд імама. Врешті-решт 18-ти річний син сусіда виконує офіційну функцію свідка, навіть при тому, що він не знає ані мою подругу, ані її нареченого. Але це не важливо. Важливіше те, що свідком церемонії має бути чоловік. Його слово має вагу. Моє, як жінки, не має.
Повний абсурд? Абсолютно нормально!
Неповага, яку я пережила того дня в Туреччині, насправді, почалась з дитинства. У той час як обрізання у чоловіків з ентузіазмом святкується, як перший крок до того, як стати чоловіком, дівчина, коли в неї починається перша менструація, отримує від своєї матері "символічного" ляпаса по обличчю. Таким чином їй дають знати: "З цього дня ти жінка, тож мусиш, будь ласка, поводитися гарно". Мама діє за традицією, сенс якої вкладено в старе турецьке прислів'я: "Хто не б'є свою доньку, б'є себе по колінах". Розуміти це треба так: "Батькам нема кого звинувачувати, окрім самих себе, якщо їхня донька погано поводиться і створює для них проблему".
Ця зневага до жінки в ісламському суспільстві протиричіть гендерній рівності, яка проголошена в загальній декларації прав людини або, наприклад, у німецькій конституції. В таких громадах, жінки мають підкорятись своїм батькам, потім своїм чоловікам і врешті-решт усе своє життя відповідати тим очікуванням, які з ними пов'язує суспільство.
Суспільно прийняте визначення жінки, як слабкої, і чоловіка, як сильного, пропагується з дитинства та заохочує чоловіків робити з жінками все, що їм заманеться. Саме в таких умовах з їхніми наслідками для психіки виростали й чимало чоловіків, котрі брали участь у сексуальних нападах у новорічну ніч в Кельні. При цьому немає абсолютно жодного значення, з якої країни приїхали ці чоловіки, як довго вони мешкають у Німеччині або який вони мають тут статус. Важливо те, що ми мусимо розпочати дискусію про наслідки такого виховання та образ жінки, який у них складається, якщо ми хочемо докопатись до кореня проблеми.
Жінкам слід надати слово
Ті, хто знають про ці проблеми найкраще, - це жінки, котрі сумніваються й критикують роль, яку відвели для них у мусульманському суспільстві. Жінки, для яких напади в Кельні не є чимось новим. Вони знають про цю проблему з майдану Таксім у Стамбулі та майдану Тахрір у Каїрі. Жінки, які не хочуть замовчувати проблеми гендерних відносин в суспільстві.
Для роз'яснення: кожна людина має право на мирне життя. Тут не йдеться про загальну відмову приймати мігрантів з ісламських країн. Люди, які тікають із зони війни, звичайно заслуговують на нашу допомогу і солідарність - особливо родини, і матері з дітьми. Ці діти не зробили нічого поганого, і це наш моральний обов'язок допомогти їм.
Пряма розмова
Разом з тим, імміграція, вочевидь, приносить проблеми - проблеми, які ми не можемо ігнорувати. І оскільки такий величезний притік людей не має історичних порівнянь, то немає жодного, у кого ми могли б спитати про можливі ризики й побічні ефекти. Водночас ми маємо бути обережні, щоб не ділити світ на чорне й біле. Світ, у якому ми живемо, - складний, і, кожна людина має свою індивідувальність.
Але новорічна ніч у Кельні зробила очевидним одну річ: як ніколи, ми маємо називати речі своїми іменами і відверто говорити одне з одним. При цьому ми не повинні відразу навішувати одне одному ярликів на кшталт ісламофоб або расист. Ми маємо серйозно взяти до уваги турботи і страхи всіх людей. Це важливо, якщо ми хочемо захистити нашу спадщину від епохи Просвітництва, плодами якого ми тут в Європі щодня насолоджуємось.
Автор: оглядачка DW Налан Сіпар, виросла в Стамбулі, з 15-річного віку живе в Німеччині.