Померла совість Росії Людмила Алексєєва

Мені не випало особисто зустрітися з Людмилою Алексєєвою. Я багато разів говорив з нею телефоном, записуючи інтерв'ю та коментарі для DW. Добре пам'ятаю її тихий, спокійний голос. А ще пам'ятаю фотографію в газеті "Коммерсант" опубліковану влітку 2010 року: Людмила Алексєєва - тендітна, літня жінка з зачіскою "горщиком" з сивого волосся - в оточенні ОМОНівців, які прикривають її від натовпу людей, від фото- і телекамер. Фотографія була зроблена в Москві на мітингу "Стратегії-31" - руху на захист свободи зібрань. Ці акції російська опозиція і правозахисники проводили 31-го числа. 31 стаття Конституції Росії гарантує громадянам право на проведення мітингів і зібрань.

Втім, влада оберігала Людмилу Михайлівну лише як виняток. 31 грудня 2010 року тоді 83-річна Алексєєва прийшла на Тріумфальну площу в центрі Москви в костюмі Снігуроньки. ОМОНівці затримали її, витягнувши з натовпу і заштовхали в міліцейський автобус. Але і в такій ситуації правозахисниця не втратила почуття гумору. "Я на площі ні слова не сказала, а напевно звинуватять в тому, що матом лаялася" - повідомила вона журналістам телефоном.

Не тримати зла

Відсутність озлобленості - одна з якостей, яка відрізняла її від багатьох російських опозиціонерів і критиків влади. Не було у неї злості і 31 березня 2010 року. Тоді разом з Борисом Нємцовим Людмила Алексєєва прийшла на станцію "Парк культури" покласти квіти і вшанувати пам'ять жертв теракту в московському метро. З натовпу до неї підійшов молодий чоловік і вдарив її по голові. "Якщо молодий хлопець б'є стару жінку, це ненормально", - так просто прокоментувала Алексєєва напад на неї.

В інтерв'ю для DW ми не раз запитували Людмилу Алексєєву, чи не відчуває вона розчарування у зв'язку зі згортанням громадянських свобод в Росії. Відповіді її були приблизно такими: "Як би погано не було з правами людини, зараз краще, ніж в Радянському Союзі, коли ми були безправними". Як великий подарунок долі прийняла вона те, що дожила до часу, коли в Росії з'явилися демократична конституція і міцна юридична основа для того, щоб домагатися дотримання прав людини. А нинішній регрес пояснювала просто: "Ми свої свободи не завойовували. А ось зараз ми повільно, болісно будемо їх завойовувати". При цьому Алексєєва не підтримувала гасло "Росія без Путіна", поважаючи думку тих, хто вибрав нинішнього президента РФ. Виховання, як говорила Людмила Михайлівна, не давало можливості їй говорити людині щось образливе.

Вміти бути вдячним

Цього виховання за життя Алексєєвої явно не вистачало багатьом її опонентам. На каналах центрального телебачення в Росії не раз показували сюжети, в яких очолюваній нею Московській Гельсінкській групі - найстарішій правозахисній організації країни - і їй особисто інкримінували зв'язки з іноземними спецслужбами. Як зрозуміло тепер, це були "квіточки" у пропагандистській кампанії Кремля, розв'язаній пізніше проти всіх критиків російської влади. В одному з таких репортажів автор як доказ нелояльності Людмили Михайлівни демонстрував копію її американського паспорта.

У 1982 році Алексєєва дійсно стала громадянкою США. До цього, в 1977 році, вона через загрозу арешту емігрувала до Сполучених Штатів. У Радянському Союзі Алексєєва, історик за освітою, допомагала політв'язням, їздила до них у табори і місця заслань, поширювала "самвидав" (як називали в СРСР заборонену владою літературу), а в 1976 році увійшла в Московську Гельсінську групу. Ця організація займалася збиранням інформації про порушення прав людини в Радянському Союзі, наприклад, про використання психіатрії для переслідування критиків режиму. Роком раніше Москва на міжнародній нараді в Гельсінкі підписала Заключний акт конференції, згідно з яким зобов'язалася дотримуватися прав людини. Звідси і назва групи. Проіснувала вона шість років. За цей час вісім її членів були засуджені до різних термінів ув'язнення або посилання, а шестеро - серед яких Людмила Алексєєва - були змушені емігрувати.

Алексєєва була вдячна США за можливість вільно жити і працювати там. У Сполучених Штатах вона написала велике дослідження про історію дисидентського руху в Радянському Союзі. Відчуття вдячності не дозволяло їй відмовитися від громадянства США, попри всі звинувачення недоброзичливців на її адресу через наявність американського паспорта. Ще більш вдячна вона була першому і останньому президентові СРСР Михайлові Горбачову. Йому вона хотіла поставити пам'ятник за життя за те, що в роки його правління і за його участі впав комуністичний режим. У 1993 році Алексєєва повернулася в Росію і отримала громадянство РФ.

Називати речі своїми іменами

У травні 1996 року Алексєєва очолила Московську Гельсінську групу, якою керувала до останнього дня життя. У пострадянській Росії її діяльність спочатку багато в чому була пов'язана з осмисленням тоталітарного минулого країни. Але перша чеченська війна, що розгорілася в 1994 році, стала перевіркою вогнем для неї і для інших російських правозахисників.

Людмила Алексєєва була в числі найбільш непримиримих критиків непропорційного використання російською армією сили на Північному Кавказі, відправки в район бойових дій призовників, військових злочинів, скоєних під час конфлікту. Але коли в день смерті Бориса Єльцина у квітні 2007 року Людмила Михайлівна в інтерв'ю DW схвально відгукнулася про внесок першого російського президента в розвиток демократії в країні, і ми розгублено запитали її: "Як же так, адже Єльцин розв'язав дві чеченські війни?", Алексєєва відповіла: "Який великий був чоловік, такі були і його помилки".

За часів, коли російські некомерційні організації могли отримувати фінансування з-за кордону, не навішуючи на себе ярлик "іноземний агент", Московська Гельсінкська група реалізувала багато правозахисних проектів: від спостереження за виборами до боротьби з міліцейським свавіллям або виступів за права мігрантів. Не скочуючись на образи, Людмила Михайлівна називала речі своїми іменами: злочини - злочинами, а підлість - підлістю. "Я говорю те, що вважаю за потрібне", - сказала вона в одному з останніх інтерв'ю DW. Дуже шкода, що тепер цього голосу, голосу совісті Росії, ми вже не почуємо.